Вдивляючись в екран — знов усе червоніє, немов повертається осінь зі своїми барвами… Це не просто зміна цифр, а подих живої природи, що проступає крізь пікселі. І поки слова заповнюють простір навкруги, у цьому мерехтінні світла з’являється вона — чарівна красуня цифрового роду, єднаючи казку давніх світів із теплом осіннього вівтаря...
Осінній вівтар..
Листя сиплеться з дерев, кружляє, немов у танці,
Поспішає в обійми до рідної землі.
Вівтар ще теплом дихає в золотім серпанку,
І гонить сірі хмари, що тануть удалині.
Ключ журавлів голосами розриває тишу,
Лишає в небі спогад: «До зустрічі знов».
Це осінь на вівтарі останній розчерк пише,
Вкриваючи спокоєм і землю, і любов.
Ми застигаєм теж — як мить у тій пісні,
Де кожен знак і слово — мов золота печаль.
Щоб потім, коли дні настануть вже про весіні,
Згадати цей вівтар і цю небесну даль...
