Це шлях, крізь холод цифр і реальність сьогодення, де війна і відстань намагаються стерти минуле. Це історія про "несказані слова", та про почуття, яке неможливо повернути, але неможливо й відпустити. Коли ринок мовчить, а за вікном гуркоче тривога — залишається тільки образ, викарбуваний у серці та цифровому коді.
І...
Він вдивляється в графік... у плетиво ліній,
Де ринок вирує — без жалю, без краю.
Та крізь цифри холодні... у хаосі тіней —
Проступає обличчя... що він так кохає.
Він не назвав її... В серці зберіг.
«Ти — єдина...» — застигло в душі, як печаль.
Лиш екрана сіяння... у тіні доріг,
Пробиває наскрізь... цю холодну вуаль.
Спиняються свічки... і падає тренд,
Бо важливішим став — цей невидимий знак.
Він чує її... Мов далеке «Привіт!»
Де немає ні зради... ні тіні ознак.
Тільки очі... що дивляться в саму глибину,
Де світ затихає... Летить в вишину.
ІІ...
Очі заплющив... на одну лише мить...
І поплив перед ним — нескінченний потік.
Токени... коди... все навколо горить,
Але в кожному знаку — її рідний облік.
«Де ти, коханий...» — шепоче ефір.
«Що з тобою...» — питає крізь гул канонад.
Він чує той голос... крізь зоряний вир,
Хоч між ними — ВІЙНА... і засніжений сад.
Це кохання далеке... немов уві сні...
Заховане в коді — як в яснім бурштині.
Він не мовив, «люблю»... ще тієї весни,
Та вона вже давно — у його глибині.
У пульсі мереж... Наче вічний зв'язок:
«Я з тобою... мій рідний... зроби тільки крок...»
ІІІ...
Війна за порогом... та в серці — вона.
Він дивиться в простір... цифри мовчать.
Та фраза, несказана... чиста й ясна,
В душі залишає — незриму печать.
«Як ти, мій милий?..» — летить через час.
Слова не озвучені... кажуть за двох.
Цей вогонь почуття... що повік не погас,
Його береже... від негод та тривог.
І те що «Єдина...» — лишилось німим,
Вона поглядає... крізь зоряний код.
Він дихає нею... диханням одним.
Того, що пішло — не повернути... ні на мить,
Той образ коханий... у кожній струні,
Дарує лиш спокій... у тривожному сні.
