У сяйві віт, де пам’ять не згаса, —

де іній світлом дихає на скроні, —

там тиша — не кінець, а перші дзвони,

що кличуть душу з глибини до лону.

Не кличе час, не просить забуття —

він тільки йде, мов тінь за нашим словом.

А ми — в його мовчанні, як підкови,

що б’ють у лід і викрешують життя.

І нам не треба крику висоти —

достатньо подиху, що з неба сходить,

і погляду, що бачить крізь сніги.

Ми — ті, хто вміє в тиші не зійти,

хто в інеї знаходить шлях до згоди

і не втрачає гідності в дорозі.